Тема: Передостаннє тавро Майдану
Передостаннє тавро Майдану
(Алхімічні метафори химерного шляху “МІЖ”)
“Слухай, мій друже, славний юначе...”
“Слухай, мій друже, славний юначе...” “Славний юначе” тому, що романтик. Романтик – дуже цінна якість.
Але лише за певних умов і в певному контексті. Романтик – то надія, передчуття людини-душі.
Романтик – можлива путь у візерунки світла, трав і ночей…
Але.
Романтик – це і здобич. Саме його офірують. Офірують за потребою магічної інвольтації.
Саме його очі, обернені д’горі, потрібні для телевізії. Правда: трохи згодом все ж таки вб’ють. А ще потім – вірш, погляд злітає птахом, медуза серця розкриває фіолетові крила.
Романтик…
“Слухай, мій друже, славний юначе” – якщо ти не в змозі зрозуміти, або навіть прочитати цей текст, тобі ще рано на майдани. Тобі ще рано на війну.
Якщо ж зрозумієш:не підеш сам. (Мається на увазі метафора вибору. Ні в якому разі автор НЕ закликає до ухилянь від призову. Текст лише іншомовно рече про химерні суб’єкти та об’єкти алхімічної плавки).
Чому?
Романтики не ризикують життям, не вмирають за добробут. Не вбивають за комфорт, Європи, союзи чи проти корупції.
Романтики потребують хоча б хрестового походу.
Клермон. Храм: три вершники. Романтика надихає білий…
Україна – то метафора межі буття.
Адже – найкоротша між двома точками нібито пряма. Однак, це є позицією, яку диктує металева культура сучасної геометрії та географії.
Метелик виписує карбунки різнобарв’я вісімок та їх частин. Він не знає прямої.
Метелик – не літак на зльоті. Тріпотіння огнистих крил, гусінь, перегнивши сама в собі, волошково міниться. Метелик романтик…
Він – ієрей краси. Тієї, доступної всім, катафатики Істини.
Україна – метелик країн. Її покраяно так, що тремтливі крила коливають її на зламі буття й смерті. На межі існуючого і неіснуючого. На кордоні апофатики і катафатики. Між ранком і вечором Бога Живого…
Україна – Наша Діва. Чиста мрія воїнського серця хрестоносця…
Окраєць хліба причастя. Карпати семи зорей чекають на тебе, романтика. Але хід туди – не з козячого болота.
В країну гір входимо тільки через країну гір.
Смарагдова блискавка – Україна жовто-блакитного стягу. Полотнище, у вимірі якого жиють чисті вода та вогонь. З їх шлюбу і постає зелений розмай Нашого Гаю.
“Гай прозорої свідомості починає свої повісті...”
Золотий топірець
... Золота бартка Червоного Дідуся (червоний: бо – “Без цвіту й калини нема України”). Маючи її можна заглибитись у ліс хижих означень. Минути його. Цей ліс лише для бензопил. Опираючись на квітки та лелітки, пір’їною сокола, огнистим прорухом чорної вивірки, білою водою потоків синіх гір – таки добрести до відкритих полонин. Безумовно: крізь покрови дощів, які своїми косами запліднюють медові очі бурштину. Полонина – полонить вії. “Лон” виділеного простору – саме час тією сокиркою починати рубати повітря. З його тендітної штиби займаються барвами візерунки нових слів. Таких, в яких чути не лише плескіт хвиль. Але зримо внутрішнім оком сяйво. Сяйво того Сонця. Пурпур запалює кров: і ось вона, Золота Троянда – буття творчою наснагою. Огниста вода крові висмикує з ланців землі вагу скелета і жбурляє, кидає, вистрілює його в обійми вечорових зорей. Тих айстр – запах яких і є Батьківщина. Моя Україна сповнених сенсів, стигла грона винограду нашого золота. Так, це вона розбризкана святом в сіру плоть вишитої сорочки та рушника.
Це вона замріяна в піснях. “Зорепадом летять роки...”
Ось мир, в якому вирубують з повітря огнисті смисли та співають їх писанками...
Сокирка має бути саме золотою, молодою, зібраною з попелу втрачених надій. На її руків’ї: “contra spem spero”.
Зоря.
Може підійти і срібний топірець – кутий із волосся Молодика. Художній фільм “Вишневі ночі” одчиняє браму в ту печеру, де тихим сумом лине Адажіо Альбіноні: сльози озер застигають у шляхетний метал (бо він має шлях). Професіонал сучасності, вже більш як триста років, має лише сталевий топір. Повітря він не рубає. Рано чи пізно – іржа.
Майдан. Війна. Кривава посмішка жаги справедливості: зуби вибито, уламки кісток розрізали плоть. Всі пишуть, кричать, співають, стріляють, палять шини. В цьому вертепі – лише срібло та золото в поміч. Сталевим топірцем, сталевою крицевою сокирою, насічемо лише хмизу чужих означень – це стане вже сіллю наших призначень.
Рок.
Європа мс’є Кадавра
Мс’є Кадавр був не на жарт зтурбований і розгублений: якісної крові тут вже не знайти. Адже поміркуйте самі – в Сен-Шопель, на першому поверсі магазин. Хатинка давнього друга, Ніколя Фламеля – зараз кафетерій “за щастя гетер в кафетерії...”,- там ще якось когорти шикувались в якийсь ряд... Й ще це прізвище... Сьогодні, на думку мсь’є Кадавра, кадаври плили вулицями Парижу, як гівно Сеною. Куди втрапив той пурпур червоної рідини? Той, який вони свого часу смакували разом з Дракулою? Куди зникли мінезингери, трувери, лицарі та альбігойці?
Європа поставала імперією, викоханою хай-тек туалетами, випраною інтернетом, “правами людини” та жолобами автобанів з ввічливими мусорами.
“Цивілізація – це коли тебе вбивають, але вже не щоразу відрізають вуха”,- згадав мс’є.
Економіка, стабільність, комфорт, безпека, гроші, статус – новітнє слово “тег”. Кадавр ледь зрозумів, що то є. Хмарина цих тегів викликала цинічну посмішку співчуття. Упир, як ніхто інший знав: “Людина смертна. Смертна раптово”. Якість труни не впливає на вектор падіння уламків душі. Кадавр зрів: важливий не комфорт. Це просто маячня дурного сну у гнилому лісі спраглих означень.
Суттєво: вогонь в крові.
Або, принаймі “золота троянда малого сенсу”.
Саме цей вогонь спонукає землю скелету розсипатися водою, а потім – стрибати за хмари.
Добробут економіки щось цілком несумісне з ейдолоном, або як кажуть на тій Україні – дивиною.
“Москва – звенят колокола”
Чи то бронза, чи то латунь. Є ще мідь – тому п’ятниця. Хлопці полюбляють машини, автомати, кулі – феррум основа. Куля – привіт з Сатурну. Додому – близько до міді. Цинк.
Туди: на залізному авто з автоматом. Звідти: в цинку. Трохи любові до “отечества”, “люблю березку русскую” – і маємо матеріали для дзвону. Доречі, “Царь-Колокол” – шматок відвалився. Це натяк.
Ніякого антогонізму не помічено: інтернет всіх з’єднав кремнієм і тією ж міддю. Гарні гламурні картинки, гроші, товар, комфорт.
Комфорт. “Ком-форт”: фортеця компа. “Ком” – “комп”. Ком слизу.
Нитка дивини одна й та сама. Шкода тільки пісень.
Космос стискався чорною кригою. Гроно зірок було відрізано. То була кастрація. Уран, не спроможний вже в котре...
Валерос пиряє
Валерос – священник. Рукоположив його святий Марк – дерев’яний образ ще й досі затишно підпирає книжкову шафу. Час від часу – у нього віночки (дарунок сестри-білявки).
Всі ми мучимося, коли кров холодна, схожа на кволе болото. Горілка – дикий кінь. Чорний, в червоних яблуках. Іноді він приносить куди треба.
Днина. Свято. Випили з друзями. Дощить:болото і бруд.
Корабель Валероса під рваними вітрилами дрейфує непевно убік материнської хижі. Аж раптом: тупотіння, сипіння, радий гавкіт. Собака. Бігла за ним. А тут – біла сорочка. Розкриті обійми, стрибок – біле стає чорним, песеня на руках: далі пливуть разом... На мить відкрито двері: золото – одне на двох.
Прийшов: бруд, кров. Але – щира радість. Зустріч: “коли два стануть одним...”(див. Євангеліє від Фоми).
Валерос – трохи альбігоєць. Жнива Майдану не збила його: комтур смарагдових сфер все ще віддає йому накази. Хоча б час від часу.
Вогонь і кров...
Життя?!
Валерос відчайдушно шукає свій Кадат, часом – з сумом злетілих в чистій урочистості дерев (ніби ранок у дитсадку) він знаходить тіні бурштинового Амберу. Пришвартуйся човном своєго вільного часу до цих творінь Лавкрафта і Желязни. Ти трохи відчуєш, що то є кров і вогонь. Ти відчуєш те, чим є відчай.
Валерос відчайдушно не бажає чорної криги застиглого космосу. Його часом розриває між Амбером і Кадатом. А тут ще сусід знизу. Кохає: жінку, роботу, дитину, машину, охайний одяг. Але: кров камінна. Велика Ма давно увібрала його в лоно своє.
Валерос бунтує проти Великої Ма.
Валерос – лише кліпання, миготіння повій Бога. Але – Бога все таки ще Живого.
Карпатські мандри. Пізній Майдан
Чомусь клацав, шелестів металом, його специфічним смаком, сьомий день нашого походу. Так, гарні краєвиди, але чомусь сталева втома захоплювала все єство. Так ми і шурхотіли, йдучи лише тілами.
Характерно: тіло або втомлене, або чогось весь час жадає. Це велика мука жити тільки тілом...
І ось ранок. День восьмий. “Тільки пісня нам зупинить час...” Звідкись зсередини, несміливо: “Твої очі квіти темно-сині...”, потім “Світить сонце, світить ясне...”, ще – “Послухай кохана дівчино...” О, свіжа вода душі конкретно наповнила пісок моєго тіла, зміїлася рослинами, проросла срібним волоссям. Сльози. Чистота. Знову – вдома. А потім чітко розпізнається пурпур, вогонь крові...
Ішлося навпрочуд легко.
Пісні ми почали співати меньше з часу Майдану.
Ясно: та Україна, Україна УПА і криївок не має нічого спільного з цією Україною сучасного штибу. Озеро парадигм – докорінно інше. І тому коли риба в ньому вітається “слава Україні” і відповідає - “героям слава”, виникає каламуть ілюзії поєднання того і цього світів. Згодом: чорні маги за ці мотузки тягнуть овечок на офіру – на площі, в ліси та степи. Магія крові і смерті.
Помічено: можливість існування кафе і ресторацій типу “Криївка” та “Бункер”, світлини воїнів – УПА – доконечно репрезентують чин ампутації України сучасним соціумом.
“Пливе кача по Тисині...” – взагалі то лемківська пісня.
Всі ці плавання до сцени гробів, розстріляні долі недосвідчених романтиків – залишили глибокий шрам у наших серцях.
Тому: одгородилися.
Ще раз: “Пливе кача...” – лемківська пісня. Пісня тієї України.
Чому?
Бо: держава і Батьківщина далеко не одне й те саме.
Не варто плутати механіку соціальної машини і живий дух, млосно сонну душу Нашої України. Вона – терен Серця на пагорбі снів.
Сталева квітка іржавих надій
У внутрішньому вимірі розпізнавання Майдан зриться цілком по-іншому. Не за Європу, не за справедливість, не проти корупції...
Сім’я, робота – монотонна буденність. Вона омертвляє істоту, постає блідою тінню буття, поступово стискаючись у чорну кригу.
Чоловіки на ніц забули, що то є відчувати себе чоловіком-живим, а не дітородним придатком і базою забезпечення. Відповідно: жінки забули що то є чоловік.
Вогонь крові. Життя. Кипіння крові. Золота троянда. Радість крові...
Знову очільники Майдану, таємні незнані хазяйва, все підмінили. Роздмухати Вогонь заради походу Христового, чи війни Троянської – це одне.
Зовсім інше: заради перерозподілу влади, комфорту та грошей.
Вогонь і матеріалізм поєднуються дуже погано.
Тому – безсумнівні гіркі розчарування людей, вкотре.
Народ одурили. Народ – стадо.
Сотня, могла би бути Уранічною, якби перейшла в охему во славу Уранічної України.
На жаль, її носіїв майже немає.
Закон: все, що з тобою відбувається цілком доречно і справедливо. Не згоден з обставинами: є вибір – змінюй. Не можеш – змирися.
Проблема: чому смерть тисячі нас більше вражає ніж сімох (але зазнач – абстрактних статистів).
Смерть близької людини – сильніше вражає ніж убивство мільйонів, але незнайомих.
Це – стосовно магії офір.
Хто саме і що саме запалює вас на помсту? Помсту якого чину?
Тут: чин зійшов на нич.
Ніч.
Кунсткамера Майдану. Теги
Козяче болото. Низина. Хрещатий яр. Чорний “янгол”. Глобус з павутинням до міст. Статуя “Україна” в подобі кого (читай біографію прототипа) – трагедія смерті дитини, “діряве серце” (див. статтю у Вікіпедії).
Парники – підземний світ бутіків. Головна сцена Вкраїни. “Майданс”. “Танці на Майдані”. “Караоке на Майдані”.
Для порівняння: Фавор – гора. Синай – гора. Олімп – гора. Храм – подоба гори.
Кому куди?
Ще: місце масового розстрілу – поцікався куди в давнину вела ця стежина. Що відрізали.
Стояв місяць лютий...
Три потрійних тіні ідеології
Комунізм, фашизм, лібералізм – три ідеології двадцятого століття.
Фашизм виплив, безмовно, з язичницького спадку і репрезентував його тіні на гробницях сподівань Третього Рейху.
Комунізм багато в чому дитя Православ’я та розенкрейцерів.
А от корінь лібералізму – протестантський кальвінізм та в чомусь, можливо, він дитя потуг Демокріта.
Три дуже відмінних міні логоса. Друга Світова Війна – бій цих трьох ідеологій.
Фашизм – знищено.
1991-93 рр. – убито комунізм.
Сьогодення: хмарина постлібералізму. В його рамках хто з ким воює? За яке поле ідей?
Просто перерозподіляють...
Ані фашизм, ані комунізм у вік інтернету та спраги комфорту цілком неможливі. Тому – не варто їх боятися: консьюмеріст енергетично не відповідає структурі цих ідеологій. Звідси: боротьба іде навіть не за ідеї; - точиться насилля задля ще більшого утвердження сьогоденних ідолів: грошей, комфорту та понту. Але страшне інше: за всім цим стоїть величезна імперія Ніщо...
За ці цінності, власне і змушують та спонукають людей низу мучити, калічити і вбивати одне одного...
Формула андрогіну
Опозиція “чоловіче – жіноче” найбільш сутносна і така, що визначає тисячі доль. У вимірі сучасного соціального буття це рівняння не вирішується ніяк. Воно назавжди повисає кволою війною з приступами алкогольних істерик.
Андрогін є формулою спокою, чистоти, вдоволеності, радості, творчості і сенсу буття.
Він, його плавка, початково потребує чистого чоловічого вогню і такої самої чистої жіночої води. Мало того, що цієї чистоти зараз не знайти, все ускладнено тим, що вогонь пропав і ніхто не знає де його взяти.
Ми жиємо у тяжкій каламуті домінації брудних жіночих енергій. Ця ситуація набрякає наривами, повними гною і болі.
Саме бажання позбавитися їх, штовхає людей в обійми протестів, воєн та насилля. Зовнішня боротьба, невдоволеність – лише проекція внутрішніх конфліктів.
Єдиний Майдан, вийшовши на який можна реально почати вирішувати проблеми страждання – вимір власного серця.
Війни та насилля – проекція більш глибоких воєн Богів, які є архетипами оперативних форм розпізнавання того, що хибно нарікають Істиною.
Активний андрогін і є істотою, освяченою миром і злагодою. Носієм добра і мудрості.
Це сказано в Святому Письмі, про це таємно говорили буддисти та даоси, його випестовували шукачі Філософського Золота...
Поки чоловіче і жіноче не розпізнане і не полагоджене в собі, у просторі чоловік-жінка, у стосунках людина та Бог ,- говорити про хоча б малу перемогу над стражданням цілком недоречно. Шлях цієї переплавки глибоко самотній та індивідуальний: у країни Істини не ходять поїзди.
Продовжуючи метафори металів, як якостей модуса існування, мовимо кілька слів про щастя “сім’ї”. Сім’я, любов до жінки, дітей, закоханість еротичного взірця, тощо, все це не виходить за рамки міді. Мідь, доречі, генетично досить близька до цинку.
Робота від зорі до зорі, кар’єрні перегони крім смаку криці через певний час приносять осад свинцю. Навіть насолодження владою і силою – лише олово.
Душа людська, душа небесна, на жаль чи на щастя, не визнає нічого окрім срібла і золота. Ці два благородні метали виникають у просторі переживання лише в наслідок конкретної духовної роботи. Як плід шляху. Як наслідок вінчання з Істиною або хоча б з її відбиттями.
“Слухай, мій друже, славний юначе”, романтику. Насправді тебе не вдовольнить доконечно ніщо, окрім срібла і золота.
Ані залізо боротьби та протистоянь, ні кар’єра та влада олова, ні мідь сім’ї дітей та земного кохання, ні ртуть розумувань та досліджень, ні свинець тяжкої роботи і боргу – все це не варто людського серця. Наш метелик видзвонює духами своєго танцю лише за срібло і злато троянд Бога Живого.
Все решта – марнота марнот та безглузда метушня.
І шлях до цих шляхетних металів, високих світил, в тому числі починається з метафори ртуті. Синтезу дослідження та інтуїції, хитрощів та бачення багатовекторності варіантів. Розум, сердечна інтуїція, навчання – все це має на увазі меркурій.
Славний юначе: не вір нікому. Перевіряй все, досліджуй, повертай душі здатність відчувати фальш та брехню.
І тоді, сумна чаша болю і несправедливості, мине тебе.
Місяц Чистень: танок листка Діонісу
Україна – територія Краю. Отже: без сумнівів – простір Діонісу. Міфос України правдиво показує всю динаміку душі народу: козак Мамай є і воїн, і споглядальник-чернець. Він немислимий без мистецтва оковитої чарки. Метелик його душі безкарно шугає між світами. Чорна вивірка Карпат Мамая стрілою заметілі пронизує Дніпрові плавні...
Православ’я: тринітаризм. Таємний чин “вічного двигуна” Святої Трійці. Покрова. Безкінечні ікони, зображення, статуї Діви на теренах західних земель... Ніби Богородиця, своєю Покровою, Сонцем, Місяцем і зорями запинає хід в краї, де вмирає світло Даждь Боже.
Європа, Росія – нам завжди нав’язують якийсь конкретний край. Мотивують канчуком страху і погроз та солодощами сучасного ідолу – “комфорту”. З одного боку – залізо російських танків, з іншого – хай-тек євротуалетів.
Міфос України – “між”.
Логос, тобто тінь міфоса в просторі примарного розуміння, відбиває “тінями Амберу” початкову суть даймону наріду. І коли логос продовжує міфос – ми можемо стояти під водоспадом гарячого снігу. Під зоряним дощем НАТХНЕННЯ. Останнє – знак контакту оживленої душі через море крові з виміром тіла і далі – її виливання еманаціями ТВОРЧОСТІ.
Виливанням у те, що ми хибно бачимо як зовнішній світ. Насправді то є проекція нашого виміру.
Європейський вибір вкидає у вимір переживань, те, що кублиться за шторами побуту, в жахливу тиранію агресивного новітнього матеріалізму.
Цей матеріалізм страшніший діамату. Він навіть вже не є рівним собі, а дублюється і хаотично множиться у віртуалі. Віртуал стає звалищем ампутованих частин міфосів безлічі народів. Ці відрізані і впаяні в плоть постмодерну фрагменти постають семантикою маячні. Звідси: культ розваг, наркотиків і алкоголю. Звідси: реалії перманентної втоми. Звідси: хворе і покалічене тіло без статі. Звідси: орди підарів та поетизація каліцтва.
Ускладнює все наступне: формально, за зовнішнім чином, всі є релігійними, терпимими, в свято і так ходять по церквах. По суті – в побуті, майже всі, навіть високі ієреї,– доконані матеріалісти.
Європа – постліберальна. По факту і чину побуту – Росія – лизоблюд Заходу.
Постлібералізм – це похмурі дикі танці на кладовищі душі. Лінія Демокріта, через позитивну науку і Інтернет таки визріла сучасним “цивілізованим світом” – по факту: імперією чорних магів. Суть чорної магії: високе пояснити через низьке. (Наприклад: душа, так звана психіка, функція мозку і загалом тіла).
Якщо Україна увійде у простір мет сучасного постліберального світу – ми доконечно втратимо контакт з світом натхнення і творчості. Точніше, ми увійдем у простір чорного темного натхнення і такої самої творчості,у пекельний світ.
Економіка, добробут в сенсі побутового матеріалізму, комфорт, тощо – все це не має великого значення для людини.
Важлива якість буття у внутрішньому вимірі: власне лише це і можна назвати життям на відміну від банального існування тільки тілом, лише плоттю, тільки матерією...
Велика брехня “прогресу” створює хибу ілюзій, що далі все стає краще, світ в цілому розвивається.
Майже всі давні Вчення, Релігії та Традиції в цілому говорять про регрес людства.
Калі Юга, “залізний вік” – ось в чому ми жиємо. Буття лише тілами, конфлікт “жіноче-чоловіче”, розрив струн ейдосів – ось сумні константи сьогоденного світу. Мир падає в самий низ, а там – Інферно.
Україна, своїм міфосом “між”, своїм невизначеним висінням, хоч в якійсь мірі гальмує поки що це падіння. Можливо: зараз, вже – гальмувала.
Територія Діонісу знає час світанковий заграв.
Влада прийняла рішення за всіх нас, точніше – всіми нами...
Але є ще особистий побут, вимір буття і тут ми можемо не приймати цінності постліберального світу. Жити водою власної душі, тією водою, яка не мочить рук. Стати “Партизанами Діонісу”.
Зараз: це єдиний шлях таки зберегти Україну як унікальну арфу ейдосів.
Зараз: держава – окремо. Україна – окремо.
Останній притулок Небесної України – простір наших сердець.
Місяць чистень – листопад.
Все готувалося до зими. Потомлені дерева зосереджували силу смарагдового вибуху в коріннях і стовбурах.
Листя опадало. Примхи вітру змішували все опале листя з уривками газет, клаптями дрібних купюр та туалетним папером...
Несли все це... Кудись...
Шурхіт і шелестіння приємно змішувались з какофонією і удаваним порядком думок. Разом вони стелилися вздовж стиглої землі.
В порожнечі спокою, тихим рівним прозорим світлом, трохи сумовито сяяла одинока зоря.
Туди, до неї, моє і наше прозоре буття спрямовувало хвилі своїх невблаганних коней.
Стояв місяць чистень.
Сутінкові хвилі. Карпатські гори лагідно обіймали мій стрий...
Олександр Вересень
(м. Стрий)